Війна змінила наше життя, але незмінною лишилась любов до України
У виданні "Сільське життя" вийшов матеріал про учасницю телеграм-спільноти "Жіночий консиліум. Знам'янка", Марину Камбалову, що приїхала в Знам'янку з Миколаєва. Марина із задоволенням долучається та допомагає в організації заходів, що проходять в громаді в рамках проєкту "Жіноче лідерство: на шляху відновлення України", що фінансується завдяки допомозі Великої Британії від Уряду Великої Британії та впроваджується організацією Пакт і ГО ОГІЦ.
Джерело: Сільське життя (04.11.22)
Страшно ночами спати
І хочеться жити у тиші.
В оселі своїй засинати,
А не в підвалі, де - миші…
Хочу на небо дивитись,
Яке від ракет вже вільне.
І з вдячністю Богу молитись,
За те, що в нас воїни сильні.
Я вірю, що день цей настане,
Коли ми всі разом зберемось.
І пострілів чутно не стане,
І з рідними ми обіймемось.
Цей вірш експромтом написала молода і талановита дівчина Марина Камбалова – переселенка із міста Миколаєва. Вона завітала в редакцію газети «Сільське життя» та розповіла свою історію життя, яке поділилося на «до» і «після».
Народилася Марина у місті Миколаєві. Навчалася у місцевому Національному університеті ім. Сухомлинського на соціального працівника.
З дитинства захоплюється флористикою та усім, що пов’язано із творчістю, а особливо до душі – писати вірші. Вона ще з першого класу хотіла бути самостійною та сама ходила до школи. Приймала участь у різноманітних творчих конкурсах, це і малювання, і аплікація, і творчі колажі. Швидко промайнуло дитинство у рідному Миколаєві.
«Люблю своє місто, - розповідає Марина, - кожну вулицю, а особливо – Соборну Площу. Ввечері можна було милуватися музичними фонтанами, які чарували різнобарвними кольорами та надавали казковості прекрасним миттєвостям тоді ще мирного життя. У нас навесні дуже гарно квітнуть сакури, наповнюючи медовим ароматом повітря. Та цієї весни містяни не змогли помилуватися цією красою. Весна промайнула в тривогах, в болях, у страхах і відчаї, бо жорстока війна зруйнувала багато українських життів та змусила тікати людей від ворожих бомбардувань та ракетних ударів у безпечні міста та села…»
Марина розповіла, що почала свою трудову діяльність у січні 2022 року. Вона стала фахівцем із соціальної роботи мобільної бригади по роботі з людьми, які постраждали внаслідок домашнього насильства і 24 лютого повинен був відбутися найкращий день у її житті – її перший корпоратив. Марина із колегами його провела у підвалі, де їй замість подарунка подарували снікерс, а росіяни подарували – обстріли і бомбардування.
О 5-й ранку почалися обстріли, було чути вибухи та видно, як літають російські літаки. Спочатку вони думали, що то був грім, а потім стало зрозуміло, що це обстріли.
Будинок, де мешкає Марина, вже старий і кожного разу трусився, хоча обстріли були з іншого боку Миколаєва. Вона із сім’єю була вдома, ввімкнули телевізор і зрозуміли, що почалася війна.
Багато людей виїхали з міста. На заправках були довгі черги… Марина з чоловіком вирішили залишитись і почали шукати бомбосховище.
За будинком побуту чоловік його знайшов. Це було справжнє добротне, але вже старе бомбосховище. Він відчинив заіржавілі двері, налаштував систему вентиляції, облаштував його. Бомбосховище було розраховано десь на 50 осіб. І вони почали ночувати в ньому. Змогли витерпіти до 8 березня, а потім вирішили, що потрібно виїжджати, бо людей ставало у бомбосховищі дедалі більше і знаходитись там не було вже ніяких сил.
На виїзді із Миколаєва вони застрягли у пробці на 4 години. Подружжю було дуже страшно, бо думали, що їх автівку розстріляють. Тривожно вів себе і їх улюблениць, котик, якого не залишили, забрали з собою.
Звідти було видно, як бомблять аеропорт. А біля них стояла ракетна установка… Нарешті вони змогли виїхати і подалися до Кропивницького через Одесу, бо Кривий Ріг інтенсивно обстрілювали.
«На блокпостах було простіше проходити перевірку, бо думали, що я донька свого чоловіка,- згадує Марина,- він старший за мене, але надійний, сміливий, турботливий, для мене він найкращий.
Як їхали на Кіровоградщину, бачили як горить літак. Ночували у Кіровоградській області на трасі, сидячи у машині. Було дуже холодно. Почалася завірюха, машину заносило. Із Миколаєва до Знам’янки ми добиралися близько 16 годин.
Ми зупинилися у родичів. Спочатку обоє шукали роботу. Але через деякий час чоловік повернувся до Миколаєва, де він працює у порту. А я працюю онлайн волонтером для сімей із дітьми. Розподіляю гуманітарну допомогу, яка надходить із Європи.
Знам’янка мені дуже сподобалася, маленьке, красиве і тихе місто, яке потопає у зелені. Тут затишно і спокійне. Біля кожного будинку та подвір’я господині облаштували клумби з квітами. Це так гарно виглядає. Люблю природу. Хочу, щоб після війни і наш Миколаїв посміхався квітковим різнобарв’ям.
Дуже сумую за рідним містом, затишними вуличками, за знайомими та друзями, хочеться скоріше повернутися додому. Війна навчила мене ще більше цінувати рідних і близьких. Я почала частіше говорити кожній дорогій мені людині про те, наскільки цінною вона є для мене. Казати, що люблю, дякувати і обіймати, турбуватися і пробачати. Більше ніколи не буде так, як було раніше. Це розуміють усі. Повномасштабна війна росії назавжди змінила життя кожного українця та українки. Хтось рятується від біди за кордоном, хтось волонтерить, наші захисники і захисниці знищують ворога, який нахабно вдерся в нашу країну. Продовжуємо жити та боротися за перемогу, за право бути собою.
Бажаю нам усім Перемоги, яку обов’язково відсвяткуємо разом із знам’янчанами на Копанці.»
Олена ТРИГУБЕНКО